Планшет лежить на тумбочці біля ліжка Енебіша, під лампою. Цікаво, що взаємодія з ним виконана як діалог, а не як звичайне читання тексту. Це забезпечує його деяку варіативність.
До прочитання[]
Прочитати записи?
— Ні.
— Я не знаю гасла. (До виконання завдання "Жилети Онґоца".)
— Записи зачекають. Я ще не переодягнув Онґоца. (До того, як на беркута буде одягнено прозорий жилет.)
— Так.
Введіть гасло:
(Чотиризначне гасло для входу вводиться за два прийоми.)
Продовжуйте вводити:
(Щоразу пропонуються три варіанти двох перших чи двох останніх цифр гасла (замість двох інших — зірочки). Слід обрати вірний.)
Хибне гасло.
— Вийти.
(Після введення невірного коду доступу діалог завершується.)
У випадку вірного гасла:
Доступ дозволено.
(Чотири цифри написано на теплому жилеті для птаха.)
Тексти окремих записів розділено діалоговим рядком: — Далі. Всього шість записів.
Текст[]
Тепер у мене є записна книжка. Дякую, Табахо.
Моє ім’я Енебіш. Я завжди жив тут, бо не можу нікуди виїхати. Дід Батжин каже, що раніше тут було багато людей, та коли купол вибухнув, усі вони загинули. Відтоді в цих місцях нікого немає, окрім мене, Батжина й Онґоца.
У Онґоца дуже потужні лапи. Він слухав мого батька і допомагав йому полювати на зайців. Батьків я не пам’ятаю — вони загинули під час вибуху.
Коли дме вітер, стає холодно. Від вітру можна затулитися, та ненадовго — без світла довго не протягнеш. Тому я змайстрував прозорий жилет із плівкою, як у тій передачі про теплиці. Удень Онґоцу тепло в цьому жилеті, однак вночі стає холодніше, і тоді я одягаю йому інший, теплий жилет.
Я збираю та оцифровую квіти. Шукаю найкрасивіші й роблю з них фітокопії. Потім Табаха везе їх до міста й продає. На виручене він довше живе, а ми з дідом купуємо сир.
У нас тепер новий генометр. Вимірює все: квіти, комах, людей. На Батжині показує 47, на дереві біля воріт — 24. Він навіть табурет виміряв, тільки думав довше. А от на Онґоці й на мені все по-старому — видає помилку. Дід каже: «На все воля Неба». Ну, може й так.
Інколи мені сниться сон. Я в незнайомому місті. Кінець дня. Удалині гуляють люди. Поряд зі мною хтось є, але я не бачу — хто. Сон короткий, і після нього завжди дивне відчуття, немов треба терміново комусь щось передати, а я все забув. Від цього тривожно й прикро нараз, і хочеться там з’явитися, в цьому місті.
Дід Батжин помер. Він хотів зробити собі трансфер, бо осліп і перестав рухатися. Табаха навіть привіз йому пристрій, але дід заснув і помер. Закопали його там, де він і просив.
Завтра виповниться чотири роки, відколи діда поховали, а мені, отже, двадцять три уже. Тут усе по-старому. Я знову пробував піти — не виходить. Непритомнію, як і раніше.
Хочу знайти те місто зі сну.
Можливо, ризикну і зроблю трансфер. Дідові шолом вже не знадобиться, а мені може допомогти. Якщо пощастить — я прокинусь у новому тілі, в Улан-Баторі. Погано, що генометр не показує мого числа. Я знаю, що це небезпечно.
Коли я дивлюсь на плакат над моїм ліжком, чомусь згадую свої іграшки. У дитинстві, коли мені було років п’ять, я мав улюблену іграшку — дивну, космічну валізку. Її десь знайшов Онґоц і приніс мені.
Потім я побачив у полі чорні клубки, злякався їх і чогось сховав свої іграшки у сховок. А щоби місце не забути, придумав підказку: «Вийди з юрти і прямо йди. На камені з корчем стрілку знайди. Дерево журливе шлях твій покаже. Скринька в піску таємницю розкаже».
Тепер не можу відшукати.